"Горбатому" мосту в закарпатському Берегові - вже понад півтора століття

(натисніть, щоб подивитися в оригінальному розмірі)

Міст та місто, вочевидь, не випадково є однокореневими словами. Адже дуже часто саме міст визначає обличчя міста, стає його символом. „Карлів міст” у Празі, „Тауер” у Лондоні, „Золоті ворота” у Сан-Франциско, міст „Ріалто” у Венеції, горбатий міст у боснійському Мостарі... – є чимало місць на Землі, в яких міст та місто неможливо уявити один без одного.

Закарпатські міста, які, згідно давніх традицій, поставлені на річках, також не обділені мостами. Та, на жаль, в силу різних обставин якимось особливим виглядом вони не відрізняються. Так, перші ужгородські мости, історія яких сягає ще 17-го століття, у первинному вигляді давно зникли. Гарним мостам доби Чехословаччини також не пощастило. Найбільший в Ужгороді Масариків міст, споруджений у 1937 році, через сім років був знищений німцями, що відступали. Його було швидко відновлено, але подальші реконструкції зробили споруду, що з’єднує два береги Ужа, доволі типовою, позбавленою „родзинки”. Не сильно пощастило й пішохідному мосту у центрі міста. Первинний вигляд у нього, спорудженого у 1897 році на місті зруйнованого водами дерев’яного, був не такий, як зараз. Це була споруда із трьох великих металевих ферм (арок). Чи вписувалася б така конструкція у вигляд давнього Ужгорода, сказати важко, та вже й не важливо – міст також був підірваний німцями, і у повоєнні роки йому на зміну прийшов нинішній залізобетонний пішохідний (попередник був ще й транспортним, до війни по ньому курсував перший міський автобус). На суб’єктивний погляд автора, сучасному пішохідному мостові над Ужем чогось бракує – якщо з відставні він виглядає цікаво, то в безпосередній близькості на ньому все якось занадто просто. Та й жебраки шарму аж ніяк не додають. Завезена нещодавно чи то з Угорщини, чи то з російської Тюмені новітня традиція прикрашати міст замками на знак любові та вірності, напевно, мала б оживити його вигляд. Чи пішло це захоплення молодих пар на користь мостові – знов таки, річ суб’єктивна: комусь подобається, комусь – не дуже...

Напевно, не помилюся, якщо скажу, що найдавнішій міст в Закарпатті, що зберігся й понині, знаходиться у Берегові (Берегсасі). На жаль, про те, якою цінною з точки зору історії та архітектури є ця споруда, навряд чи й здогадуються як пересічні берегівчани, так і влада міста. Бо інакше б ставлення до пам’ятки було б не таке, як зараз.

Гостям міста й поготів навряд чи відомо, що, перетинаючи багатостраждальний канал Верке (його історія та, особливо, сучасний стан заслуговують окремої статті) в самому центрі міста, біля ресторану „Золота пава”, вони ходять старовинним мостом, вік якого перевалив за півтора століття. Історикам відомо, що він був збудований ще у 1853 році, і виконував дуже важливу функцію – з’єднував два береги широкої тоді річки Верке на „соляному шляху”, який пролягав від солотвинських соляних копалень. Окрім того, в Берегові на площі, яка нині є центром міста, тоді регулярно працював великий ринок, куди приїздив купувати та продавати люд з навколишніх сіл, а також й Мукачева, Вилка, Вашарошнаменя тощо. За проїзд мостом з бажаючих потрапити на базар брали гроші. Споруда у готичному стилі, із міцними опорами, була одною з перших на Закарпатті, яку побудували з каменю – бо доти мости будували з дерева, в Берегсасі переважно з берези. На відміну від більшості мостів, які будували прямими, берегівський має „горбатий” вигляд, і в цьому також його унікальність – в Україні таких споруд одиниці, і навіть в Європі вони зустрічаються не часто. Та й по давності міст може посісти почесне місце. Зацікавившись питанням, я став шукати інформацію про найдавніші мости України. Найдавнішим, вочевидь, є Замковий міст у Кам’янець-Подільському (17 століття), близький йому по віку невеличкий Турецький міст у Чернівцях. Але більшість із тих, що збереглися, споруджені наприкінці 19 - початку 20 століття. Відтак, берегівський міст точно входить в десятку найстаріших мостів України, а може, і в п’ятірку (було б дуже добре, якби історики внесли ясність у це питання).

У радянський час, після того, як Верке вже була сильно звужена і перетворена на канал, два порожні прольоти головного мосту використовували в оригінальний спосіб. Батько розповідав, що в одному з прольотів розміщувався... рибний трактир. В ньому стояв величезний акваріум з живою рибою, відвідувачі самі обирали собі майбутню „жертву”, з якої тут же варили пекучу мадярську юшку чи смажили. В другому прольоті пізніше (це вже я сам добре пам’ятаю) влаштували тир, де за кілька копійок можна було постріляти з пневматичних гвинтівок по паперових мішенях та дешевих пластмасових іграшках.

На жаль, сьогодні міст, який мав би бути прикрасою Берегова, знаходиться в плачевному стані. Сама конструкція, на щастя, ціла, і навіть витримує потік автотранспорту, якого зовсім не було, коли її зводили. Та от підібратись до неї, аби спуститись до каналу та зсередини оцінити усю красу півторавікової споруди, вже проблематично. На одному боці моста сходи до Верке повністю проіржавили, на іншому залишився наполовину розібраний невеличкий місток, яким можна було переправитись на другий берег Верке. Пусті прольоти стародавнього красеня перетворені на смітник та, ще гірше, на безкоштовний громадський туалет. Жалюгідний вигляд мають і околиці мосту: на місті колишньої доріжки для променадів (її демонструють старі світлини) – зарості, сміття, бруд. Звісно, такий стан для міста, яке вважає себе цивілізованим, є неприпустимим. Хочеться сподіватись, що влада Берегова колись таки зверне більшу увагу на архітектурну пам’ятку, і зробить усе від неї залежне, аби красу головного мосту могли повною мірою оцінити як численні гості, так і місцеві мешканці.